Можливість острова

«Музика має бути настільки прозорою, щоб можна було бачити дно, і щоб крізь цей простір можна було бачити поезію», – цитував Валентина Сильвестрова в одному зі своїх інтерв’ю Гія Канчелі. І сьогодні – вечір «прозорої» музики і поезії, в центрі якого – постать Валентина Сильвестрова, чия музика стала одним із найтонших і найглибших явищ української культури. Її «освітлює» «Можливість острова» Олексія Войтенка – музичний образ пошуку того самого місця серед безмежного моря часу, де ще можливі любов, близькість і надія. Цей образ особливо відгукується сьогодні: острів може бути не географічною точкою, а внутрішнім простором, який людина зберігає в собі.

У камерних кантатах Сильвестрова голос стає носієм пам’яті, втіленої в слові. Поезія Тараса Шевченка і народні тексти звучать без зовнішньої патетики – легко і майже невагомо, але саме в цій простоті відкривається сила слова, яке не втрачає своєї ваги з часом. Українська поезія тут не лише джерело натхнення композитора – вона стає живою і невід’ємною частиною музичного простору.

«The Messenger» повертає нас до теми пам’яті особистої. Тут музика ніби зберігає слід чиєїсь присутності, перетворюючи втрату на тихе, майже невидиме послання. А «Valse Boston» Гії Канчелі – вальс про те, чого вже неможливо повернути; ілюзія спогаду, в якому минуле зустрічається з теперішнім.

Так різні твори сходяться в одному – у відчутті вразливості людського життя і водночас дивовижної стійкості людської душі. Слова Шевченка, народна пісня, музика Сильвестрова, Войтенка й Канчелі – усе це різні голоси однієї розмови про пам’ять, любов і надію, про те, що у безмежному морі часу, попри втрати і біль, таки є «можливість острова вдалечині». Для кожного з нас.